Welcome to the home of kino-fogol.kiev.ua

Французька комедія, німецька еротика, та американські жахи

За дві години до закінчення "робочого часу" цієї неділі у мене все таки дійшли руки написати цю рецензію. Ну, нехай не рецензію, але щось на зразок. А що з того вийде - там побачимо - цікаво, чи встигну написати бодай чогось путнього?

Цей кінотиждень виявився для мене дещо занадто напруженим: зважаючи на обставини, з кіно не пов'язані, я його фактично пропустив. Про що дещо шкодую, але не надто. Бо мені таки вдалося переглянути те, з чого й склався заголовок оцієї писанини. Отже, про все по черзі...

У нас тут у Києві якраз проходить кінофестиваль "Молодість", а ще йде ретроспектива фільмів з Софі Лорен, та й "комерційне" кіно не забуває поновлювати свій репертуар. Зважаючи ще й на те, що колись треба заробляти гроші, а ще їсти і бодай трохи спати, виходить непроста задача з планування власного часу, бо хочеться усе й одразу, але... Але, як і завжди, усе й одразу не виходить, хоча б тому що просто ліньки. Так-так, просто ліньки! Але випадок та деяка притаманна мені вдача дещо та дають. Бо якось увечері я потрапив на французьку комедію (заплативши трохи за таксі, а потім, вже відчутно більше, власне за квиток - чого це вони такі недешеві?!).

І мені сподобалося! Це були "Мої руки на твоїх..." - тут я дещо вагаюся щодо перекладу, бо варіантів щонайменше два: або ж "на стегнах", а може й "на сідницях" - хто їх зна, тих французів?

Як виявилося, "Мої руки" і так далі - це не що інше, як слова з популярної там у Франції французької пісеньки, а зовсім не те, про що ви (а може й я) подумали. Фільм розповідає історію про невеличкий відрізок життя жінки, коли вона вже перестає бути матір'ю, і залишається просто жінкою. Онуків ще нема, тому немає на кого спрямувати таку звичну вже турботу, немає кому "готувати картоплю з куркою", немає за кого хвилюватися о другій ночі. Ні, не сталося нічого страшного - просто власна мала виросла і саме перетворюється з дівчини на жінку. Процес природній і колись сама мати також відчувала ту "любовну жагу". Колись, років 20 тому. То може відчути її знову?

Так-так, роки вже не ті. Але хто сказав, що у 40 жінка перестає бути жінкою? Так, може для нашого, рідно-містечкового менталітету це здається трохи дивним: "Здуріла баба!" Але йдеться не про нас, а про трохи західніші місця, де жінка цілком здатна забезпечити сама себе і не перейматися наявністю чи відсутністю шматка хліба, помешкання, або ж черевиків за 650 євро. Тому й цікаве таке кіно: на якісь півтори-дві години дозволяється зазирнути у справжнє життя, реальне, не вигадане "талановитим" Голівудом задля нашої розваги та задля власного збагачення. Та й Європи усе таки ближча та зрозуміліша, ніж Сполучені Штати. Мені, наприклад...

Але, як виявилося, не тільки мені. Бо Синій Зал "України" того вечора, незважаючи на квитки за 30 та 40 гривен, був майже повний, чого не скажеш про Червоний, у якому саме йшов останній сеанс "Поганих хлопців 2". Так, я розумію, що у нашого київського "бомонду" зазвичай знайдуться зайві 30-40 гривен, щоб отримати справжнє задоволення. Але ж, наприклад, на фестивалі бельгійського кіно не було так багато людей? Хоча, з іншого боку, бельгійське кіно показували у двох залах та у двох форматах: з російськомовним закадровим перекладом у Червоному, та з англомовними субтитрами у Синьому. А я ходив саме на останні, бо так, звичайно ж, цікавіше і... Просто якось справжніше: кіно не тільки дивишся, а ще й слухаєш саме оригінальною мовою - так ще відчутніший ефект "споглядання за справді іншим світом".

До речі, "Мої руки на твоїх..." йшли з російськими субтитрами, що чомусь виявилося більш важко для розуміння, аніж англомовні субтитри до бельгійського кіно. Напевне, відчутно не співпадає ритм мовлення, тому на читання я витрачав значно більше уваги, що все таки додало малесеньку ложечку дьогтю. Але ця незручність виявилося просто жалюгідною порівняно з тим, у якому форматі змусили дивитися німецьку еротику.

Солодко проспавши франко-турецький "Гарем" - я ж попереджав про ліньки - я все таки зібрався подивитися "Еротичні казки", цього разу вже німецькі. Було цікаво поглянути як на європейську еротичну думку взагалі, так і на саме німецьку зокрема. Бо німці мені не такі вже й далекі - маю деяку зачіпку в родоводі. Тому у п'ятницю ввечері я несподівано швидко дістався до "Києва" та з деяким подивом спостеріг там чималу юрбу людей - треба ж яка цікавість! Хоча навряд чи бодай значуща частина з них піде на німецьке кіно, нехай навіть еротичне. Так я собі подумав, та й помилився! Бо встиг узяти один з останніх 5 квитків, тоді як наступні 4 одразу ж забрала гарненька панна, що стояла за мною у черзі. Овва! То що ж там такого цікавого?!

На мій превеликий жаль, ці три "Еротичні казки" виявилися останніми з 30 (тридцяти!), які вже мали честь бути показаними на попередніх фестивалях "Молодість" (я й не думав, що фестиваль існує понад 10 років!) та на багатьох інших фестивалях у багатьох інших країнах. Про що й повідомив цікавенький дідуган з огрядною сивою бородою та у джинсах. Англійською мовою, цинусу використання якої я не второпав, бо дідуган був, напевне, німець, і його усе одно перекладали. Про перекладача я увесь час забував, тому починав плескати одразу після дідових слів, вочевидь створюючи деяку незручність власне для перекладача. Зал плескати забував взагалі і реагував здебільшого на мене, як на каталізатор, а може як на якусь незручність. Але то пусте! Головне було ще попереду! Бо почалося кіно, і...

І за кадром почувся голос перекладача. Російською! Дідько б його вхопив! Ні, я не проти російської - я проти закадрового перекладу! Пустили б субтитри - було б набагато приємніше! А так... Той диктор увесь час плутався та намагався пережартувати оригінальний текст, якого було майже нечутно, що також було неприємно. Добре хоч слів майже не було, бо...

Бо перша "Еротична казка" (або ж 28-ма за загальним переліком) виявилася чомусь зовсім не німецькою - ні мовою, ні географією. Бо мова була англійська, а географія - американська. А може то мені так здалося, але щось я у цьому дуже сумніваюся. Бо першу "казку" не зрозумів не тільки я, а й увесь зал, бо її закінчення він зустрів приголомшеним мовчанням. Щиро кажучи, показали якусь маячню про якусь маячню. І невже зйомки "ручною" камерою ще дотепер так "несподівано", "цікаво" та "оригінально"? Від хитавиці лише трохи паморочиться в голові і нічого більше. Ото ще мені "андеграунд"!

Саме на цій "казці" дикторові-перекладачеві й було чим поживитися, бо белькотіли багато й марно, та англійською, добре йому, дикторові, відомою, як йому, дикторові, здавалося. Бо в другій "казці"...

О, друга "казка" була й справді німецька, бо з перших же кадрів я з відчутним полегшенням упізнав стареньку добру Європу та європейців, таких близьких після засилля усього американського. І друга "казка" була зовсім без слів, що змусило так "любого" мені диктора тихенько сидіти у своєму куточку й не заважати людям насолоджуватися справжнім кіно! Бо подивитися таки було на що!

Звичайна собі ситуація звичайного собі передріздвяного (ну, дуже схоже на те) турне по крамницях, крамничках, бутиках, і тому подібних закладах, де інколи, а точніше, здебільшого, чоловік, взагалі-то, зайвий. Я й сам не раз приймав участь у таких "кампаніях", тому добре зрозумів чоловіка, залишеного дружиною з наказом "Сидіти!" біля дверей магазинчику жіночої білизни. І робити, власне, нема чого, і нудно, і всередині є на що подивитися, тим паче, коли там, усередині, окрім власної дружини є ще й гарненька білява краля. Ото як уявиш її у отому, що виставлене за склом задля заохочення покупців - так одразу ж і дух захопить, мізки заб'є, а як вона на тебе ще й погляне... Білявка, а не дружина: про дружину я давно вже й забув! Так само й він...

А як вона ще й подивиться на тебе, тобто на нього, прискіпливіше... Та білявка ж, білявка! А як ще й відкине поли своєї шубки... А як ще й... Це вона для мене робить?! Овва! Ні, так не буває...

Так-так, усі чоловіки козли і усе таке інше - я знаю. Але ж яке вийшло кіно! Та що там кіно - вийшов яскравий шматочок життя: іронічний, еротичний, справжній! Тому й зал відгукнувся на нього гучними оплесками - щирими і вдячними - таке не кожен день побачиш! Тому, як мені здалося, третя "казка" була сприйнята вже більш спокійно, але з не меншим захватом, бо знову ж таки було за що...

Бо третя казка була вже зовсім німецька. Бо німецьку було досить добре чути навіть попри белькотіння того диктора, що, напевне, намагався "примазатися" до цього маленького шедевру. Та й її головні герої вже на перший же погляд здалися мені такими рідними та близькими, що хоч... Ну, просто люди - не ми! Прошу не ображатися, хочу й не вимагаю.

Ото у людей немає великих турбот та є можливість займатися улюбленою справою, час від часу ловлячи несподівані "додатки" до неї, і від цієї несподіваності ще приємніші. Так, що б почали казати в нас, на Україні, про жінку, яка у вільний час займається нічим іншим, як ліпленням з глини фалосів, або ж чогось такого, дуже на них схожого? Напевне що "не всі вдома" - це було б найбільшим проявом терпимості. А тут - людина вільна - чим вона займається у свій вільний час, то її власна справа, і це нікого не обходить. Бо "там" це й справді нікого не обходить. Як то кажуть "за що боролися"...

Єдина прикрість у цьому випадку - втрата натхнення. І коли воно несподівано стукає у двері - мокре і досить жалюгідне на перший погляд, але досить нахабне, щоб поторгуватися "100" - "150", та ще й досить цікаве, щоб побачивши його у запалі кинути: "Двісті!" - тоді його треба хапати за роги, чи за які інші виступаючі частини тіла, і використовувати "по повній"! Отак і жити треба - ото б і нам так навчитися! І таке кіно знімати! Бо невеличкий, коротенький фільм майже "ні про що" добре посприяв підняттю настрою, та й не тільки настрою, як хто використав ці "казки" також "на повну". Ет, а які панночки сиділи у залі! Хапай та тягни кудись у тепленьке місце, поки не оговталася! Як на мене, багато хто так і зробив...

Ну, а після перегляду двох пунктів з моєї кінопрограми мені одразу ж прийшов на думку добрий заголовок до ось цієї рецензії, і я вирішив усе таки піти й подивитися на третій пункт - американські жахи. І пішов, і подивився, і не жалкую. Хоча й знову ліньки ледь-ледь не перемогли моєї рішучості і навіть змусили мене запізнитися хвилин на 15 у кіно. Щоправда, нічого цікавого я не пропустив, бо нічого цікавого й не було.

Були якісь штамповані "жахалки", які за підтримки досить непогано підібраного музичного супроводу усе таки давали "пожахатися", але не більше, аніж для того, щоб зрозуміти, що мене знов обдурили - це я про того "Джиперса Криперса 2". Ото ще мені жахи! Ну так, воно й зрозуміло, що вони в першу чергу спрямовані на підліткову аудиторію, таку саму гладеньку та пухкеньку, як і герої фільму, але усе одно сценаристи могли б хоч трохи постаратися, бо розповідати одні й ті самі казки безліч разів, то навіть цій "цільовій групі" може набриднути. Навіть трохи дивно було, що "Україна" вже о десятій ранку змогла зібрати майже повен свій Синій Зал, незважаючи на те, що було це у неділю, коли контингент, зазвичай, о цій порі ще спить. Щоправда людей було чимало й у касі: напевне, маркетингова політика "дешевих ранкових сеансів" припала людям до снаги. Не може ж бути, щоб усі й одразу полюбили ходити у кіно, тим паче на таке?! Так-так, навіть на таке: вторинне, неоригінальне, нелогічне, нестрашне і просто ніяке: щось там у американців цілковиті проблеми з сюжетами для фільмів жахів. А ще, навіть у свої фільми жахів вони намагаються "вклеїти" якісь думки про якісь там їхні проблеми, після чого постійно дивуєшся, як це взагалі та країна існує аж дотепер?! Мало того, що у них там негри постійно ворогують з білими, так ще й вони, американці, дуже бояться своєї провінцію і постійно розповсюджують про неї різноманітні чутки, от на зразок цього "Джиперса Криперса", або ж нещодавньої "Дороги не туди": то у них у першого-ліпшого фермера у сараї знайдеться монстр, власноруч впольований фермером 23 роки тому, то сам фермер виявиться не меншим монстром, який любить поласувати заїжджими молодиками та молодицями. А ще Америка у своїх фільмах постійно втрачає відчуття часу, навіщось намагаюсь жити своїм минулим: ось вже 23 роки пройшло з подій, що відбулися вочевидь у наш час, а трійко дітлахів приїздить подивитися на "пекельну летючу мишу" на якомусь раритеті 60-х років минулого вже століття. А головна особливість більшості американських жахів у тому, що дія зазвичай відбувається у такому глухому місці, про яке не знає ніхто, окрім його мешканців. І, відповідно, більше ніхто ним не цікавиться. "У старій церкві знайшли 300 трупів, зшитих на зразок величезного гобелену..." - Агов, агенте Малдере! Де ж Ви!? Ні, це вам не Європа! Хоча і в Європі всякого траплялося - може годі вже вам усе про своїх фермерів?..

Про кино обзоры
Date Created: Thu Jun 9 21:42:13 2016