Загублені у перекладі (Lost in translation)

Ну от і я також подивився кіно, про яке так багато говорили та яке має 4 номінації на Оскара у 2004 році - на кращий фільм, на кращого режисера (Софія Коппола), на кращий оригінальний сценарій (Софія Коппола), та на кращого актора (Білл Мюррей). Подивився і нічого такого не отримав стосовно задоволення, про яке так багато писали і кінокритики, і прості кіноглядачі.

Так, зафільмовано усе дуже добре - з цього боку дуже важко мати бодай якісь претензії, та й нема ніякого сенсу намагатися їх мати. Бо ж зняти простий рівний сюжет, як на мою профанську думку, не так складно, зважаючи на технологічний розвиток сучасного кіномистецтва. Я також анітрохи не сумніваюся, що Софія Коппола дуже гарно вчилася і добре засвоїла усі ті технології та величезний світовий досвід. Але хіба лише доброякісна робота режисура та оператора і створюють справжнє кіно? От у цьому я вже щиро сумніваюся.

Так, у "Загублених у перекладі" дуже вправно показано тижневий відрізок життя двох людей, що опинилися у чужому для них середовищі. Те, що вони обидва чужі у тому Токіо - це добре видно. Але чому саме тут звучить слово "Японія"? Лише тому, що Токіо - це, власне, столиця Японії? Ну то й що? Нехай буде це Пекін або ж Париж, а може Франкфурт на Майні - узагалі не столиця, але так само чуже середовище для американців - хіба від цього хоч щось змінилося б? До речі, у сауні герой Білла Мюррея сидів з німцями - хіба вони були йому ближчі за японців? Аж ніяк! То до чого ж тут Японія?

Візьміть будь-яке багатомільйонне місто - сучасний мегаполіс, який розмовляє незрозумілою для американців мовою - а це буде, напевне, весь інший світ, за винятком хіба що Австралії та Мексики - і ви отримаєте ту саму ситуацію. Величезні, розкішні п'ятизіркові готелі скрізь однакові - навіть написи здебільшого англійською, а вже потім місцевою мовою - не одразу й зрозумієш в якій країні ти знаходишся. А те, що навколо японці - ну то й що? Нехай це будуть китайці або ж корейці - ви відрізняєте японців від китайців, а китайців від корейців? Ні? То ж нічого й не зміниться.

Чому я це все пишу? Тому що намагаюся хоча б для самого себе зрозуміти, а про що ж, власне, це кіно? Яка у ньому головна думка? Нехай навіть яка у ньому мораль? Бо ж, як на мою думку, кіно без усілякої мети виглядає дещо дивно, особливо якщо зважити на те, що це кіно претендує на щось вагоме. Принаймні, на мою увагу.

Так, я добре знаю, що існує величезна кількість людей, які не знають що саме їм робити у цьому житті. Молода дівчина, має коханого чоловіка, має вищу освіту ("Так, люба, я знаю що тобі після Еллю усі здаються глупаками..."), не має узагалі ніяких проблем окрім самої себе, яку - саму себе - не знає куди подіти. І нудиться, нудиться, нудиться. Зовсім не молодий вже актор, дуже відомий коли був молодим, а зараз придатний хіба що на те, щоб рекламувати елітний сорт японського віскі. (Ото що я не знав, так це те, що у Японії роблять віскі) Щоправда, герой Білла Мюррея усе таки робить якусь справу, а не просто байдикує собі у Токіо з незалежних від нього причин, а те, що йому трохи нудно, пояснюється просто різними часовими поясами. Ну, ще може тим, що волів би він робити щось інше, більш значуще.

І справа навіть не у Японії та її незрозумілості для пересічного американця - справа, власне, у самій людині. Може це хотіла сказати Софія Коппола у своєму фільмі? Але де ж воно це те, що вона хотіла сказати? Як саме це виражено кіноматографічно?

Загалом вийшло дуже майстерне, дуже прямолінійне і тому дуже пласке і невиразне кіно: потрапили до готелю у чужій країні, випадково зустрілися у барі, випадково помітили один одного, невипадково сподобалися одне одному, невипадково провели разом тиждень. Досить таки випадково ці стосунки були цілком платонічні. А може й не випадково. Бо ж, вочевидь, обом настільки ліньки щось робити з собою, що, як каже одна моя знайома, "навіть якщо буде нагода зайнятися сексом, ми це не зробимо, бо нам буде дуже ліньки".

Ні, я розумію. Не треба звертатися до аргументів, буцімто я ще молодий, чи я ще недосвідчений, чи я думаю лише про секс, а такі стосунки між чоловіком та жінкою для мене незрозумілі - я усе розумію. Я може проаналізувати їхні стосунки, розкласти по поличкам їхні дії та їхні думки, можу обгрунтувати їхні платонічне кохання. Я не розуміє одного: для чого потрібне це кіно і про що воно? Що саме воно має сказати своєму глядачеві? Адже це просто шматочок дії, без початку і без кінця: зустрілися, помітили, сподобалися, побули разом, розійшлися кожен своєю дорогою. А де ж сенс? Щось має таки залишитися глядачеві, правда ж? Напевне що сенс "загубився у перекладі"...

* * *
Страшенно люблю чіплятися до чужих рецензій! І саме тому викажу тут свою іронію щодо чужою думки, а саме рецензії "Труднощі людського перекладу" від Марти Шокало, УНІАН. Вона пише: "Прославила Софія Коппола і 20-річну Скарлетт Йоханссон, сексуальністю якої пронизаний увесь фільм (першими на екрані з’являються її сідниці у трусиках абрикосового кольору)." - смішно, правда ж? Ні? Вам не смішно? Та ну, погляньте тільки: жінка пише про якусь там сексуальність іншою особи жіночого полу, коли останню і жінкою то назвати якось язик не повертається, бо ж ніяка вона не жінка, а так - застарілий підліток з відсутністю будь-якого усталеного погляду на життя, не зважаючи на вищу освіту у престижному американському университеті.

Яка там "сексуальність"?! Де там та "сексуальність"?! У сідницях, на фоні яких ідуть початкові титри? Та ну, не смішіть мої капці! Мої старі "сімейні" труси, вже дещо подерті - й ті сексуальніші за той жах, у який вдягнута та "сексуальність" тої Йоханссон! Про самі сідниці я вже взагалі мовчу...

А як вам це? "Особливо хвилює її хриплуватий, начебто прокурений, голос дорослої жінки..." Подобається? Вас також хвилюють "хриплуваті, начебто прокурені" голоси начебто "дорослих жінок"? А може вам варто до лікаря або ж до справжніх дівчат, жінок, у яких голоси не хриплуваті й не прокурені, сідниці справді сексуальні, не кажучи вже про спідну білізну? А якщо ви жінка, то завітайте до першого-ліпшого дорого бутику жіночої білизни і придбайте собі справді сексуальну річ! Просто так, щоб на собі відчути, що таке справжня жіноча сексуальність, і, можливо, дати відчути це чоловікові.

І може хоч тоді вам відкриється справжній, реальний світ і те, що загубила Софія Коппола у своєму перекладі того світу...